Містечко є стародавнім поселенням. Археологічні знахідки свідчать про часи трипільської культури. Історики припускають, що місто було засновано у 1210 році князями Коріатовичами гербу «Литовська погоня». Вперше документальна згадка про місто зустрічається у XIII ст. Культ Летичівської Богородиці не з’явився сам по собі, він виникає з Провидіння Божого. Цариця Поділля і Волині бере свої початки з Апостольського Престолу. В XIV ст. на Поділлі литовці розгортають великі будівництва. Збудовано перший дерев’яний замок в Летичеві. 1440р. - поселення у складі Речі Посполитої. Тут збудовано храм і встановлено римо-католицьку парафію. В цьому ж періоді місто отримує магдебурзьке право. Кінець XV ст. - початок спустошливих нападів Орди. XVI ст. – перебудова дерев’яно-земляного замку на кам’яний старостою Яном Потоцьким.

Культ Летичівської Богородиці не з’явився сам по собі, він виникає з Провидіння Божого.  

Цариця Поділля і Волині бере свої початки з Апостольського Престолу.  

В IV столітті у Римі була побудована Базиліка Santa Maria Maggiore (Святої Марії Більшої), яку також називали Сніжною Богородицею. Місіонерська праця у Східній Європі була пов’язана саме з іконою «Сніжної Богородиці». Коли місто Летичів ставало місцем не лише добробуту, але й певного розвитку культури, 1606 року святіший Отець Климентій VIII ревний в поширені святої віри вислав на Русь своїх місіонерів.
Двох ченців домініканців, уділяючи благословення на далеку та важку дорогу, обдарував цінним даром – іконою, написаною на зразок ікони «Salus populi Romani». З цією іконою ченці на запрошення Кам’янецького єпископа Павла Волуцького, прибули на Поділля у XVI ст.

Старовинне передання

1606 - Перекази свідчать, що невдовзі після того, як Ян Потоцький побудував у Летичеві фортецю до її брам прийшли брати проповідницького ордену, але зустрілись з негостинністю міського старости. Ян Потоцький не лише заборонив місіонерам оселитися в місті, а навіть до нього входити. Однак, на прохання дружини дозволив їм оселитися на передмісті, в Залетичівці, у двох сільських хатах. Одного разу, пізно вночі, ченці молилися перед іконою Діви та Сина, яку принесли з собою. Мешканці містечка побачили надзвичайне сяйво, немов спалахнула пожежа. Подумали, що горять хати. Але коли наблизились до хатини, де молились ченці, побачили диво: світло наче вогняний стовп, сходило від ікони Богородиці у небо. Сповнені радості та щастя, впали на коліна, віддаючи шану Пресвятій Діві Марії. Туди ж прибула і шляхта, і сам староста Ян Потоцький. Він простояв на колінах до ранку, віддаючи у володіння Пресвятій Діві свій замок і увесь край. Староста прийняв визнання віри і свою фортецю пожертвував на оселю для Цариці Небес. Під час одного з багатьох наїздів татар на Поділля, під Летичевом зі своїм втомленим і знесиленим військом затримався Станіслав Ревера-Потоцький (згодом великий гетьман корони і воєвода Київський та Краківський). Коли гетьман зі своїм військом розбили табір для відпочинку у сні він бачить постать жінки, що остерігає його про небезпеку ворога. Зібрана рада старшин переконує його про надмірну втому і знесилення, переконують не звертати уваги на видіння. Та видіння повторилось знову і знову. Він віддав наказ готуватись до бою. Перші промені сонця показали татарські війська, що насувались. Заспівавши за звичаєм старовинну пісню «Богородиця», мужні оборонці кинулися в бій. Після перемоги гетьман прибув до храму, щоб скласти подяку Богові. На іконі він побачив ту саму жінку з видіння. Сповнений прагнення увіковічити спомин про отриману Небесну опіку, гетьман і все його військо, склали так зване «копитове» пожертвування на будівлю мурованого храму у Летичеві. Цей переказ підписало багато свідків. Будовою храму на території укріпленого замку зайнявся летичівський староста Ян Потоцький, який разом з дружиною також пожертвував значну частину власних коштів.

1638 – ікону Богородиці перенесено до нового храму. Внаслідок особливої опіки Бога, а також починань та щедрості пожертвувань багатьох людей, святиня раділа добробутом, стала осередком віри та освіти, була притулком для нужденних.
1648 – час трагічних воєн між українським та польськими народами. Святиню пограбовано та пристосовано під стайню. Домініканці разом із чудотворною іконою були вимушені втікати до Львова, до своїх чернечих братів. Там віруючі вшановували Летичівську Пані протягом 76 років у храмі Тіла Господнього.
1652 – турки розпочали окупацію Поділля. Пожежею знищене до решти і так зруйноване місто, святиню і замок. Після Карловецького трактату Поділля звільнилось від наїзників, стихли багаторічні війни.
1722 – після десятилітньої відбудови зруйнованої святині та монастиря домініканці змогли знову повернути ікону Пресвятої Діви Марії на свій давній престол у Летичеві. Перед нею віруючі випрошували у Бога багато чудес і благодатей, які почали записувати. У 1777 році – призначено комісію для ґрунтовної перевірки чудес, які відбувалися за посередництвом Летичівської Богородиці.
1778 – Духовна влада затвердила, що ікона Летичівської Богородиці є чудотворною. Апостольський Престол прихильно прийняв прохання Домініканців коронувати ікону. Святіший Отець Пій VI видав декрет, а згодом надіслав золоті корони для оздоблення Чудотворного Лику. Коронація відбулася у неділю 4 жовтня 1778 року. Згодом корони було вкрадено і у 1880 році Папа Римський Леон XIII поблагословив нові золоті корони. Урочистості тривали цілу октаву і зібрали велику кількість віруючих, не тільки з Поділля таз-за Дніпра, але з Литви і Молдови. Акт коронації сприяв тому, що Летичівський храм став святинею для Поділля, Волині, Литви та Польщі.

Сумний та важкий період для Летичівської святині та її захисників Домініканців розпочався з розподілом Речі Посполитої. 

Поділля перейшло до володіння російських царів. Життя католицьких осередків утискалося.

1832 – за наказом царя Миколи I скасовано монастир домініканців. Храм передано у руки єпархіальних священиків Подільської дієцезії.
1914 – час військових заворушень і переслідувань за віру. Настоятель о.Франциск Шимкус, побоюючись знеславлення святого лику перевозить ікону до Пєтнічан, до маєтку графа Здіслава Грохольського, згодом – до храму Братів Капуцинів у Вінниці. Ікона повертається лише з входом австрійських військ. Урочистості перевезення ікони зібрали понад 10 тисяч паломників.
1919 – у місті більшовики. Святиня перетворена на комісаріат. Це сталося несподівано, тому ікону не встигли винести, а лише прикрили завісою. Більшовики навіть не підозрювали, який скарб прихований за звичайною завісою.
1920 – з приходом польських військ ікону відкрито. Час військових сутичок триває. 14 червня – відправлена остання Літургія перед іконою Летичівської Богородиці, після якої штабом 18 девізії ікона вивезена до Проскурова, а потім у спеціальному вагоні, пристосованому під каплицю – до Варшави.
1934 – єпископ Адольф Шельонжек, пастир Луцької дієцезії, який в той час опікувався за дорученням Апостольського Престолу і Кам’янець-Подільською єпархією, розпочинає клопотання, щоб повернути чудотворну ікону на Волинь і розташувати у кафедральному соборі Луцька.
1935 – урочисте перенесення ікони до Луцького кафедрального собору, а 10 вересня 1938 року, під час відслонення великого вівтаря єпископ Адольф Шельонжек проголошує віддання волинської землі під опіку Летичівської Богородиці і називає її титулом « Пані Поділля та Волині» Невдовзі 1939 рік приносить нові кровопролиття – II Світову війну і комуністичний терор.
1945 – на початку року заарештовано і вивезено до Києва єпископа Адольфа Шельонжека, а всі інші священики отримали наказ залишити Луцьк. В Свято Преображення Господнього, 6 серпня 1945 року у вантажному вагоні серед меблів та багажу Пані Поділля та Волині вирушила у своє чергове вигнання на Захід. У цій подорожі їй товаришували: о.канонік Ян Шихо, о. Станіслав Жуковський, а також, дві сестри з Ордену слугинь Непорочної Діви Марії.

Летичівська ж святиня на протязі цього часу…

       Парафія продовжувала існувати під пастирською опікою о. Яна Кухарського, який залишився з віруючими у роки більшовицького терору і служив з 1920-го по 1933 рік. Травневої ночі цього ж, 1933 року о.Яна було вивезено і заслано з великою кількістю парафіян у Сибір.
1933 - Храм замкнули, а потім перетворили на стайню для колгоспних коней. Утиски і репресії не зламали віри. У роки тоталітарного і безбожного режиму вірні і надалі сходились до каплички на цвинтарі. У святині під час II Світової війни знаходився концентраційний табір. Не зважаючи на погрози та заборони, Летичівською парафією, хоч лише частковими навідуваннями, але опікувалися о. інфулат Антоній Хоміцький (1909-1993) та о. Ян Ольшанський.

Якщо віра зникає, залишаються тільки руїни…

До такого стану було допроваджено Святиню за час тоталітарного і безбожного режиму. Після II Світової війни міська влада у храмі розташувала склад будівельних матеріалів, зерна, палива та міндобрива, а в приміщеннях монастиря кравецьку фабрику, цех виготовлення нагробних пам’ятників, телемайстерню, профтехучилище і корчму. З цих причин будівля сильно постраждала. Не збереглась навіть кам’яна підлога: її рештки знаходяться на дачах колишніх комуністичних діячів, нею повикладали доріжки до своїх будинків або гаражів.
У 1985 році у храмі та приміщеннях монастиря вибухнула пожежа, що не втихала три доби. В цьому ж часі Летичівська парафія отримала постійного священика о.Яна Білецького. З Божої ласки, практично дивом, вдалось повернути вірним зруйнований і спалений храм. Для повернення храму делегація парафії мусила 5 разів їздити до Москви, 3 рази до Києва і безліч разів – до Хмельницького. Місцева комуністична влада відмовилась віддати ключі від приміщення навіть після належного оформлення всіх потрібних документів. Велика група віруючих зібралась перед храмом. На дверях святині висів замок, перед ним стояла міліція і представники влади. Віруючі обступили відділ міліції і самі відчинили двері свого храму. Це була особлива мить.
1989 – Початок нової епохи Санктуарію Летичівської Богородиці. Віруючі Хмельницької і Вінницької областей зібрались 27 червня на урочистості повернення храму, це було свідоцтвом, що час, пролита кров, смерть мучеників і всі страхи комуністичного терору, голодомору і репресій не позбавили людські серця присутності Бога і любові до Нього.
1991 – відновлено Кам’янець – Подільську римсько-католицьку єпархію. Святіший Отець Йоан Павло II призначив о.Яна Ольшанського 62-им Кам’янецьким єпископом. У летичівській парафії після о.Яна Білецького настоятелем став о.Станіслав Ф’юк. Він зробив великий вклад, розпочинаючи масштабну працю відбудови святині Летичівської Богородиці, храму у найближчих парафіях - Новоконстантинові і початки будови храму у Майдані Вербецькому. У квітні 1992 року було також повернуто будинок монастиря.
1996 – Святіший Отець Йоан Павло II встановив 6 липня днем літургійного святкування Летичівської Богородиці для Кам’янець – Подільської дієцезії.
1997 – єпископ Ян Ольшанський наново освятив храм. Початий процес духовного відродження та відбудови Санктуарію Летичівської Богородиці триває і по сьогоднішній день. Велика праця священиків, уже згаданих, та тих, хто згодом долучився до справи відновлення святині: о.Валерій Конончук, о.Гжегож Томашевський у єднанні з молитвами та працею рук парафіян знову повертають цій святині минулу славу паломницького поклоніння та екуменічного єднання вірних з різних куточків України, Польщі та цілого світу.
2006 – особливий для Святині Летичівської Богородиці. Парафіяльна громада, під керівництвом о.Адама Пшивуського, який з 2003 року є настоятелем парафії та хранителем Санктуарію, також числена громада шанувальників Летичівської Богородиці доклали багато зусиль та праці в приготуванні Великого Ювілею 400 – ліття .
6 липня 2006 року Урочистим Відпустовим Богослужінням розпочато Ювілейний рік Санктуарію, який був сповнений багатьма пам’ятними подіями як для Летичівської святині, так і для Кам’янець-Подільської дієцезії.